ПЕТЕР БАЛКО: «По обидва боки кордону живуть однакові люди. Різниця хіба що в контексті»
Петер Балко/Peter Balko
Завершую цикл інтерв’ю з гостями Книжкового Арсеналу-2018 зі Словаччини. Отже, знайомтеся: Петер Балко – автор сценарію до словацько-українського фільму «Межа», котрий став найкасовішим словацьким фільмом за всю історію тамтешнього кінопрокату. На 52-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, де стрічка брала участь в конкурсній програмі, здобула Приз за найкращу режисерську роботу, а також отримала багато нагород і в інших категоріях. Окрім того, фільм «Межа» було номіновано на ювілейну 90-ту кінопремію «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».
– Пане Петере, чи доводилося Вам раніше бувати в Україні?
– Так, але я переважно подорожував Західною Україною. Минулої осені був у Львові на Форумі видавців. Тут гарно. Коли вперше відвідав Західну Україну, то спочатку здалося, що вона практично не відрізняється від Східної Словаччини, хіба що бідніші села та містечка. Цікаво було в Ужгороді, де ми зупинилися. Не те, щоб місто не сподобалося, але воно наче навіювало смуток, хоча люди там були дуже сердечними, привітними, охочими поспілкуватися, запрошували до себе на гостину. Моє здивування було радше позитивним, аніж негативним. Коли людина кудись вирушає в подорож, то завжди все уявляє по-своєму, послуговується стереотипами, а прибувши, з’ясовує, що все зовсім інакше.
– Звідки знаєте стільки про життя на українсько-словацькому кордоні? Адже Ви народилися й виросли в містечку, що знаходиться на кордоні з Угорщиною. Чи могли б написати подібний сценарій про словацько-мадярське прикордоння?
– Влітку 2013 року ми з нашим продюсером Вандою Адамік-Грицовою жили кілька тижнів за 2 кілометри від словацько-українського кордону – в селі Убля. Оскільки мати нашої продюсерки родом із цього села, то ми спинилися в її двоюрідного брата, котрий став нашим провідником по словацько-українському кордону. Бо наївні сподівання на те, що в корчмі нам відразу все розкажуть, не справдилися (сміється). Місцеві дивилися на нас з-під лоба. Ситуація змінилася, коли побачили, що з нами є провідник зі своїх. За тих два-три тижні нам вдалося поспілкуватися з митниками, поліцейськими, мешканцями села, а також з людьми, які в минулому займалися контрабандою. Ми зустрічалися з такими людьми й зі словацького, й з українського боку. Таким чином складався той пазл українсько-словацького кордону: як люди живуть, як заробляють, які проблеми вирішують. Дивувала винахідливість контрабандистів, що переважно перевозили цигарки, алкоголь, бувало, й наркотики. Приміром, пачки цигарок засовували в стовбури зрізаних дерев.
Знаєте, історія словацько-угорського кордону відрізняється від українсько-словацької. Відносини словаків з угорцями були бурхливими, часом навіть конфліктними. Сьогочасний парадокс полягає в тому, що того кордону взагалі не існує. Це радше прикордонна специфічна область. Своєрідний мовно-культурний регіон. Мені здається, що там і немає такого руху контрабанди, як на словацько-українському кордоні. Через це подібні теми відпадають. Те, про що можна було би писати на тему відносин Словаччини-Угорщини, це радше упередження, з якими ми, словаки, постійно живемо, або ж ті теми з минулого наших країн, які постійно розкручують політики-популісти. Єдина тема, на яку можна було би написати сценарій – це наше спільне прадавнє конфліктне минуле. Та якщо порівнювати життя на угорсько-словацькому кордоні зі життям на словацько-українському, то останнє, я би сказав, виразніше й цікавіше. Це середовище має навіть якусь духовну надбудову, любов до природи, Бога. Ця духовність доволі сильно й явно там відчувається.
– Головним треком стрічки «Межа» стала українська пісня «Гей, соколи», яку переспівав популярний словацький гурт I.M.T. Smile за участю Ондрея Кандрача.
– При написанні сценарію «Межі» було вирішено використати якусь народну українську пісню. Саме композитор Славо Соловіц, котрий відповідав за музичне оформлення фільму, обрав «Гей, соколи» та обробив її під головний трек. Дав мені її прослухати, розповів, про що в ній ідеться, й погодилися, що саме вона буде саундтреком фільму. (Отримав приз у категорії «Найкраща музика до фільму» – І.П.).
– Якою була реакція на «Межу» в Словаччині? Що, на вашу думку, зараз словаки говорять про українців?
– Звісно ж, коли ми збирали матеріал для фільму, то усвідомлювали, що не хочемо перетворювати українсько-словацьке прикордоння на шалені Балкани. Відчували відповідальність перед людьми, котрі нам відкрилися, поділившись власним досвідом, історіями. Тому не мали права перетворювати це на жарт або фарс. Підійшли до роботи з усвідомленням цього. З одного боку, атмосфера фільму темна, та з іншого – життя на словацько-українському кордоні не є чорно-білим. Воно ані захоплююче, ані гнітюче. У стрічці все гармонійно переплелося: і комедія, і драма, і трилер і навіть магія. Ми не хотіли, щоби це було перебільшенням, прагнули створити цілісний художній образ певного життя на кордоні двох країн. Це правда, що там відносини словаків з українцями є досить теплими. Зараз, мені здається, на думку багатьох словаків дуже впливає Інтернет і ті негативні думки з приводу ситуації в Україні, які там поширюються. Діють той самий тролінг і тролі, що намагаються спотворити образ України, й звісно ж, російська пропаганда.
Щодо реакції на фільм, то чим більше посувалися на схід Словаччини, тим більше думка змінювалася. Коли презентували «Межу» в Карлових Варах, де фільм отримав нагороду за найкращу режисерську роботу, чули відгуки на кшталт: «Супер, подобається, але це повна фікція». В Братиславі говорили: «Файн, нам подобається, та багато чого перебільшено». В Михайловцях, неподалік кордону, митники, поліцейські, з якими нам пощастило співпрацювати, говорили, що їм сподобалося, та мають відчуття, що фільмова реальність жорстокіша. Все залежить від того, наскільки ви поінформовані щодо тих «правил» кордону. Так би мовити, наскільки ви в темі.
– Звідки виникла ідея з вбиральнею у фінальній, доволі дотепній, сцені?
– Зібраний матеріал і розмови з поліцейськими про найнеймовірніші способи нелегального перетину кордону наштовхнули нас на такий фінал. Існувало кілька тунелів на словацько-українському кордоні. Один зі знайдених був завдовжки 900 метрів! Вели вони, звісно ж, не до туалету, як ми це показали (сміється), а до будівельних майданчиків і навіть приватних забудов. Бо гора землі, що росте при викопуванні тунелів, на будівництвах не викликає жодних підозр. А вже сцену з туалетом у кар’єрі ми вигадали. Просто, щоб показати, на що люди наважуються в пошуках кращого життя.
– Стрічка зібрала в словацькому прокаті чималу суму…
– Фільм тільки у Словаччині переглянуло 330 тисяч глядачів… На мою думку, це свідчить про те, що проблеми, котрі існують на словацько-українському кордоні, залишаються актуальними. Водночас ми намагалися не демонізувати жодну зі сторін, знайдете позитивних і негативних персонажів з обох країн. Моментами здається, що український бос – найбільше зло «Межі», та потім з’ясується, що це взагалі не так. Не думаю, що фільм погіршив ставлення до України, навпаки, нехай глядачі задумаються над тим, що по обидва боки кордону живуть однакові люди. Вони мають і вирішують ті самі проблеми, різниця хіба що в контексті, в тому, що одні заробляють на 100-200 євро менше, чи одні їздять на дорожчих машинах, а інші – ні. Мені хочеться вірити, що відносини Словаччини-України будуть значно кращими.
Петер Балко народився 1988 року в місті Лученець, що знаходиться неподалік від словацько-угорського кордону. Навчався за спеціальністю «Фільмова сценаристика та драматургія» в Університеті музичних мистецтв у Братиславі. Видав збірку віршів «Metrofóbia» («Метрофобія» у співпраці з Луцією Потучковою та Марошем Гечком, 2012р.), книжку прози «Vtedy v Lošonci» («Тоді в Лошонці», 2014р.). Є упорядником антології сучасної словацької прози «Literatúra bodka sk» («Література крапка sk» з Петром Прокопцем, 2016 р.), а також співавтором сценарію та асистентом режисера фільму «Кандидат» («Kandidát», 2013р.), автором сценарію словацько-українського фільму «Межа» («Čiara», 2017р.).
Залишити відповідь