МАРТІН ШІМЕЧКА ТЕПЕР І СЕРЕД УКРАЇНЦІВ

Photo: в-во Дух і Літера

Хочу поділитися враженнями від щойно прочитаної книжки, яка побачила світ у видавництві «Дух і літера». Автор, словацький публіцист Мартін Мілан Шімечка, назву твору – «Серед словаків» – розшифровує так: «Коротка історія байдужості від Дубчека до Фіцо, Або як я став патріотом».

Не впевнена, що українського читача аж так заінтригували прізвища словацьких політиків. Проте, книжка ця, на мій погляд, варта уваги. Не лише тому, що містить чимало інформації про нашу сусідку Словаччину, а заразом про Чехію, Польщу, Угорщину, світ як такий. 

Україну, якщо не помиляюся, автор мигцем згадує разів зо два. Однак, скільки ж знайдете знайомих типажів, рис і деталей, читаючи про словацькі події, про «тиху спільницю зла – байдужість» – причину, як доводить автор, більшості бід, негараздів, тупцювання на місці – і їхнього, і нашого…

Глибина й нестандартність думки, аналітичність і пристрасне ставлення до життя – все , що вкладаємо в поняття «яскрава публіцистика» –      притаманне оповіді Шімечки про турбулентний історичний період, свідком і безпосереднім учасником якого був і є автор. «Спочатку впав комуністичний режим, тепер держава, й обидві події налетіли несподівано, як чорний лебідь. Я став типовим жителем ХХ сторіччя, покоління якого пережили таких «чорних лебедів» надміру».

В тому, що історія завжди особистісна, Шімечка переконався ще одинадцятирічним хлопчаком у серпні 1968-го. Мартін з друзями гралися у вояків, а вулицями Братислави зловісно гуркотіли радянські танки. Виконували «інтернаціональний долг по защите соціалістічєского строя». Хлопці жбурляли по них камінці. Раптом один з броньованих монстрів зупинився і повільно розвернув дуло у бік дітлахів… 

Дуже особистісна і ця книжка. Непересічна, як і доля автора. Щаслива? Нещаслива? Це як подивитися. Але, безумовно, унікальна.  Чех за походженням, словак – за місцем народження, паспортом і душею. «Народитися чужинцем у своїй батьківщині – це  екзистенційний парадокс, який вдається подолати, тільки якщо цю батьківщину емоційно та інтелектуально привласнити», –  вважає Шімечка. Дисидент, син дисидента, філософа, мислителя Мілана Шімечки, друга і свого часу радника президента Чехословаччини Вацлава Гавела.  Відчувається, що особистість, висока моральна планка батька, його друзів і соратників мали величезний вплив на сина. Відбилися на його долі складними випробуваннями, сформували і загартували.

Життя постійно ставить нас перед вибором. Інколи – надскладним. Сказати чи промовчати? Кинутися в бій чи сховатися за спинами? Діяти чи спостерігати? Мартінові Шімечці свій перший доленосний вибір довелося зробити після закінчення початкової (дуже престижної) школи. Батька, університетського професора, на той час звільнили з роботи, він працював водієм.  А син, як і решта однокласників, подав заяву на вступ до гімназії, бо мріяв продовжити освіту, щоб стати біологом чи лікарем. Але…

До гімназії зарахували всіх, окрім Шімечки-молодшого. Такою була помста влади Шімечці-старшому. Він не змовчав, надіслав «нагору» обуреного листа. Реакція не забарилася. На подив усієї родини, чотирнадцятирічного Мартіна запросили до міськкому партії.  Набурмосений дядько суворо виголосив: щоб учитися, має підписатися під тим, що не поділяє погляди батька. Інакше жодна середня школа не прийме.

Хлопець, який до того не дуже-то й переймався «дорослими» проблемами, вчинив по-дорослому мужньо. Батька не зрадив. Хоча припускає, що якби комуністи надали можливість вчитися, міг стати «слухняним громадянином режиму». За два місяці він уже осягав  робітничий фах в училищі при заводі «Словнафт». Попереду були робота на заводі і санітаром у лікарні, військова служба, перші публікації в самвидаві, наполеглива самоосвіта.

Впродовж 1980-х він «був учасником дебатів чеської літературної еліти, яка регулярно збиралася на дачах (аби уникнути уваги таємної поліції). Туди мене привів батько, аби компенсувати формальну освіту, в якій відмовив режим…Зустрічі завжди тривали два дні (чотири рази на рік), і  хоча я тоді не дуже чітко це усвідомлював, на них брали за основу європейську інтелектуальну традицію структурних дебатів».  Для наймолодшого й найпалкішого учасника то була неоціненна школа, а певніше, Гардвард з Оксфордом.  «Впродовж майже десяти років я був очевидцем змін, як із групи заборонених письменників вибудовується самовпевнена спільнота людей, які на цих зустрічах означили насильницьку суть комуністичного режиму, формували інтелектуальний захист свободи та людської гідності, з чого поступово вимальовувалися обриси ідей, на яких  мала стояти майбутня демократія. Не планували скидати режим, однак самим своїм існуванням загрожували йому більше, ніж могли припустити».

Як згадує Шімечка, у тогочасній Чехословаччині бути ворогом режиму не означало докладати зусиль до його поразки. Не знав нікого,  хто б замахнувся на таке. Старші добре пам’ятали сталінські часи й не мали сумнівів, щодо розподілу сил. «Сенсом дисидентства  було спробувати жити так вільно,  ніби того режиму не існувало, намагатись його ігнорувати, протистояти, проявляючи байдужість до нього, й створити собі альтернативний світ, у якому діятимуть наші власні правила». Така собі внутрішня еміграція, якою рятувалося від безнадії «бути ув’язненими у тупому режимі, як доісторичні мухи в бурштині» й багато наших співвітчизників.

А ось іще до болю знайома емоція. Листопад 1989-го. Протести в Братиславі, на площі Словацького національного повстання. «Я дивився на велелюдну площу й міркував, чи це ті самі люди,  котрі ходили на першотравневі паради й розмахували транспарантами перед трибунами з вишикуваними комуністами? Дійшов висновку, що так». Безкровні «оксамитові» революції породжували у багатьох на Заході ілюзію, що східноєвропейці «завдяки своїм стражданням дозріли до свого кращого «Я», і тепер пропонують світові цінності, які здобули в цьому дозріванні». Цією ілюзією переймався і сам Мартін Шімечка, мовляв, режим був злий, але суспільство, безперечно, добрим, просто не мало змоги свою доброту виявити. Хіба площі, що вирували позитивом, не являли тому переконливий доказ? І визнає, що навряд чи міг помилятися більше. Східноєвропейці не мали якихось нових цінностей, щоб запропонувати їх Заходу. Тож зрештою світ заспокоївся у переконанні, що з оксамитових хвиль не виринуло жодних альтернатив ліберальній демократії, а оголошений Френсісом Фукуямою «кінець історії» є переможним і беззаперечним. Ще одна мильна бульбашка розбурханих часів на межі тисячоліть…

Аналізуючи пройдене, пережите, вистраждане  ним і країною, Шімечка постійно порівнює словацьке буття з чеським. Воно й не дивно, всі родичі, численні друзі мешкають по той бік символічного кордону. До речі, ще один штрих до розуміння особи автора. Отримавши у п’ятнадцять років паспорт, Мартін неабияк засмутив свою чеську бабусю: виявилося, онук записався словаком! Для неї то був шок, для хлопця – очевидність, яку мусив переосмислити через двадцять років, коли розділилася Чехословаччина. Оскільки батьки  були чехами, міг автоматично отримати й чеське громадянство. Тим більше, «мав репутацію зрадника словацького народу, бо публічно не погоджувався із виникненням Словацької Республіки як наслідком розпаду Чехословаччини. Просити словацьке громадянство здавалося справжнім божевіллям, однак розумів: якщо хочу залишитися жити у Словаччині й публічно про неї розмірковувати, не смію залишати собі запасну путь. Працівниця РАГСУ розплакалася від зворушення».Як сказав би Шімечка-батько, «великі історії держав і маленькі історії людей є доленосно переплетеними».

Тож, порівнюючи Чехію та Словаччину, цей словацький чех чи то чеський словак міркує, як по-різному виживали «республіки-сестри» після задушеної в радянських обіймах Празької весни, виборсувались з-під уламків соціалістичного табору, прямували до ЄС… Що спричинило різницю? Словаччина, завважує Шімечка, «на двадцять років випередила зміни, що сьогодні заторкують Центральну Європу й частину Західної. Тоді Мечіар (Владімір Мечіар тричі обирався прем’єр-міністром Словаччини, з 1990 по 1999 роки, за часів його авторитарного правління країну назвали «чорною дірою в центрі Європи»  – О.П.) теж переміг у виборах завдяки масі виборців, розчарованій у демократії, яка принесла їм невизначеність і відчуття занепаду, при цьому він чітко називав винуватця: ліберальні еліти. Діяв так само, як потім, через два десятиліття, Віктор Орбан, Ярослав Качинський та Дональд Трамп».

Утримаюся від називання вітчизняних прізвищ, вони у всіх на слуху.   Популізм, озброєний модерними технологіями, не оминув і наші краї. Традиційно сподіваємось на диво й маємо те, що маємо.  Подібно до Словаччини, що так і не віднайшла відповіді на запитання одного із своїх моральних авторитетів Юрая Шпітцера: «Яке маємо уявлення про державу?», – ми, українці, не досягли тут порозуміння. Чи не тому шлях до Європи, частиною якої є споконвіку, виходить у нас таким звивистим?

      Розумна книжка завжди дарує інтелектуальну насолоду від знайомства (нехай і заочного) з непересічними людьми. Один з героїв «Серед словаків» – Шімечка-старший. Його неймовірна політична інтуїція, мабуть, головне з моїх «словацьких відкриттів», подарованих прочитаним твором.  Повернімось у ті пізні вісімдесяті, коли чеські інтелектуали збиралися на свої дачні асамблеї й обговорювали обриси майбутнього. «Це сталося восени 1988 року, коли на Градачеку у Вацлава Гавела виступив мій батько з промовою (він завжди розпочинав зустрічі), в якій передбачив падіння режиму. З театральним жестом пророка вказав на Гавела  й повів: «Вацлаве, через рік і один  день йтимеш червоною доріжкою в Іспанській залі Празького Граду й станеш президентом». Вибухнула дискусія, в якій Гавел досить емоційно відхилив не лише батькове пророцтво про падіння режиму, а особливо його фантазію, що він мав би стати політиком…Усі ми надзвичайно повеселилися. Через рік і два місяці Вацлав Гавел став президентом».

Можливо, і нам ще поталанить мати на чолі держави особистості масштабу Гавела?

Автор рецензії: ОЛЕКСАНДРА ПАРАХОНЯ, Заслужена журналістка України.    

Придбати книжку М.М. Шімечки “Серед словаків” можна в книгарні видавництва або замовити на сайті.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Архіви
Категорії