Спів і живопис як візитна картка України в ЄС (Перша частина)

Як переїхати в Словаччину і залишитися українцем.

За дві години їзди від Ужгорода стоїть невеличке словацьке місто Кошиці. В 2013-му воно отримало статус культурної столиці Європи і може похвалитися великою кількістю мистецьких заходів. Серед них – виставки українських художників і музикантів, також тут проходять Дні України. Як українські таланти шукають себе в Словаччині і пропагують свою культуру на території об’єднаної Європи?

Україна може багато чого навчитись у Словаччини. Тут є чимало народних фестивалів – словаки танцюють, співають, і для їхньої культури є підтримка на усіх рівнях. Вони дружні, у них прийнято бути терпимими. І усе це можна взяти для себе, порівнюючи звичаї, народний одяг, бачити, що спільне, а що відмінне.

З пензлем за кордон

Художниця Наталія Студенкова живе в Кошицях із сім’єю уже близько 10 років. Переїзд у Словаччину був родинним рішенням. Спочатку приїхали з чоловіком як туристи, захопились природою і доброзичливістю людей, а згодом переїхали сюди жити. Мову спочатку не знали, але завдяки схожістю з українською проблем з вивченням не було. Допомогли підручники, спілкування з місцевими мешканцями.

Наталя признається, що словаки сприймали їх із самого початку дуже добре і тепло. «Але саме ставлення до України трансформується, бо раніше могли сказати, мовляв, «Україна? То дам десь біля Москви, а Київ – то російське місто», а зараз це все змінюється з приїздом великої кількості українців», – згадує Наталя.

Художниця мала чимало виставок у різних містах Словаччини – в Гуменному, в Пряшеві, Свиднику, Кошицях, Братиславі, – а також брала участь у фестивалях і пленерах по всьому світу – в США, Італії, Болгарії, Таїланді. Також її роботи нещодавно були представлені в Пакистані на міжнародному акварельному бієнале.

Словаки часто говорять Наталі, що краще було б, щоб Україна була сильною і економічно розвинутою державою. Тому що їм цікаві і політичні відносини, і туристичний розвиток. Українцям цікаво приїжджати, бо Словаччина дуже красива, багато зусиль тут приділяють захисту природи. Чого тільки варті зимові Татри!

Словаччину Наталя починала малювати ще в Києві, і природу, і саму Братиславу. Згодом, у Кошицях, знайомилась з митцями, дізнавалась можливості для виставок, їздила на пленери. Через декілька років Наталю прийняли у Спілку митців Словаччини. У них така схема, що її членами можуть бути іноземні художники, ось-як з Польщі, Чехії, Нідерландів.

Художнє натхнення

Творчість Наталі отримала розвиток саме у Словаччині, тут вона намагалась й інших митців спонукати до розвитку. Каже, що вони «не дуже рухливі»: буцімто словацькі художники не дуже амбіційні, їм комфортно у себе в країні. Вони мають фонд підтримки мистецтв, свої заходи, роблять свої виставки, і це всіх влаштовує.

«Надалі будемо їх розбурхувати, щоб вони відчували конкуренцію. Кажуть, що не думали, що я приїду така активна і буду пропонувати стільки усього», – сміється Наталя. Аби чогось досягти, зробити кар’єру як професійний митець, потрібно обирати один напрямок, і в ньому розвиватись. У Наталі це техніка акварелі.

Одна з її робіт – серія картин про Майдан, вона називає її батальним живописом. «Ми в той час жили уже в Словаччині – кінець 2013-го і початок 2014-го. Бачили це все, і було тяжко, бо хотілось щось зробити. Ось я це втілила в творчості», – розповідає Наталя. Ці картини, їх небагато, виставляла в березні 2014-го в Кошицях. Зацікавленість була велика, словаки це підтримували, мовляв, треба показувати правду людям.

«Було у словаків таке відчуття: і цікаво, і лякались водночас. Бо вони ж дуже спокійні, не люблять таких революційних політичних змін: «А як це так, в центрі міста, що ж роблять з камінням, а пожежі…» – ділиться спогадами художниця. Вона вважає, що мистецтво було певним джерелом інформації для словаків, саме через картини місцеві українці можуть щось донести.

Пленери дають чимало натхнення – це постійний рух. Бачиш техніку, на майстер-класах можеш дізнатись, які пензлики, які фарби застосовують. Змінюється і твоя творчість. Коли Наталя їде на пленери, то завжди пишуть, що вона з України. Знають, що представляє українську школу мистецтва. Живопис, звісно, відрізняється від словацького. Не лише темою (сама Україна), але й технікою. Та і у словаків інша академічна школа. На пленери приїжджає багато митців з Закарпаття, тому між художниками є добрий зв’язок і постійний обмін. Словаки знають українську школу, захоплюються і навіть трохи лякаються конкуренції.

Розвиток мистецтва

Наталя разом з чоловіком у 2017-му зробили перший фестиваль акварельного живопису в Братиславі. Посольство допомогло їм отримати приміщення концертного залу Дворяна. Це дуже велике приміщення, в якому в декілька рядів вдалося помістити роботи 280 митців з 52 країн світу. Тільки самі рами важили 400 кілограмів. Виставка тривала майже два тижні.

Словаків було небагато, але на відкриття приїхало дуже багато митців з 16 держав, зокрема, з Еквадору, Мексики, Філіппін. Все продумали чітко, роботи присилали поштою. Багатьох митців Наталя знала, бо за декілька років вже мала імідж і репутацію. Це було нелегко, але тепер подружжя має унікальний досвід. «Для мене також важливо, що мене запрошують і знають не лише як митця, але як організатора і куратора. Так налагоджую багато міжнародних зв’язків», – каже Наталя.

Ще у грудні 2017-го брали участь у «дипломатичному базарі» – благодійних ярмарках, які проходять по всьому світу. Вони збирають завжди багато людей. І в Чехії, і в Австрії, і в Словаччині була представлена Україна. Кожне посольство має свій стіл, де презентують культуру тієї держави. Зазвичай – це їжа, напої, прикраси, іграшки. Усе можна купити, потім ці гроші передають на благодійність.

Усе посольство допомагало з підготовкою. Адже потрібно працювати з самого ранку до ночі, спілкуватись, промотувати. У Братиславі був дуже великий інтерес до України. «Ми привезли українські рушники, скатертини, ляльки з тканини. Розкупили усе, подобались наші узори, класичне червоне по білому», – згадує Наталя. Люди знають, що український стенд завжди яскравий і є на що подивитись, тому приходять.

Дім, який недалеко

Наталя не відчуває, що живе десь далеко від дому. Може не вистачати спілкування рідною мовою, хоча навіть українську подружжя вивчило вже в Словаччині. Ба більше, навіть у розмовах у них починає з’являтись словацько-український суржик. А якщо хочеться української кухні, то можна піти в ресторан «Барвінок» в центрі Кошиць.

«Ми постійно їздимо в Україну, наша донька хоче спілкуватись з бабусею і дідусем, їй цікаво в Києві. Їздимо, щоб піти в театр, щоб купити українські книжки. Хочемо, щоб дитина знала мову, вона говорить словацькою і читає багато українською», – каже Наталя.

Джерело: Закарпаття онлайн