Сільвестер Лаврік про «Lemberg 2017+», «Недільні шахи з Тісо» й про що словаки воліють не говорити

Сільвестер Лаврік/foto: МАЧ

Місяць липень промайнув під знаком найтривалішого транскордонного літературного фестивалю Місяць авторських читань. Щодня українські читачі, видавці, літератори, критики, перекладачі могли безпосередньо познайомитися, поспілкуватися, послухати, подискутувати з поетами, письменниками п’яти країн: Польщі, Чехії, Словаччини, України та цьогорічної почесної гості фестивалю Туреччини. Розмову з одним з учасників МАЧ-2018 зі Словаччини я залишила наостанок навмисно. Цей автор неодноразово відвідував Україну та наші літературні заходи, а свою найновішу п’єсу «Lemberg 2017+» написав у Трускавці. А надихнуло на її створення саме перебування драматурга в Україні та події на сході країни. Будемо сподіватися, що цей, так би мовити, погляд зі сторони на наші реалії зацікавить українську театральну спільноту. Та мене більше зацікавив прозовий твір автора «Недільні шахи з Тісо», котрий отримав різновекторні відгуки читачів і критиків. Це й не дивно, бо в книзі йдеться про неоднозначну історичну постать Йозефа Тісо та «темний» період в історії Словаччини, про котрий словаки воліють не говорити. Отже, знайомтеся зі словацьким письменником, драматургом, режисером Сільвестром Лавріком.

Сільвестер Лаврік народився в 1964 році в Спішському Штявніку. Вивчав театральну режисуру у Вищій школі виконавських мистецтв у Братиславі. Працював театральним режисером і режисером радіо, був художнім керівником Міського театру м.Злін і шеф-редактором радіо «Devin». Автор десяти театральних постановок («П’єси», 2007) і шести прозових книг («Allegro barbaro», 2002; «Вілла Лола», 2004; «Малюнок пером», 2006; «Zu», 2011; «Наївні молитви», 2013; «Недільні шахи з Тісо», 2016).  Зокрема прозовий твір «Недільні шахи з Тісо» є фіналістом літературної премії Anasoft litera-2017, та здобув Премію імені Яна Йоганідеса-2018 за внесок у розвиток словацької прози.

– Пане Сільвестре, в 2017 році ви відвідали Книжковий Арсенал, фестиваль Місяць авторських читань, а під час  Форуму видавців мали сценічне читання вашої нової п’єси «Lemberg 2017+».  І в цьогорічних Авторських читаннях ви також брали участь. Що на вас справило найбільше враження під час цих літературних подій в Україні?

– З великою повагою ставлюся до літературного життя в Україні. Не перестає мене дивувати й те, що би не читалося чи обговорювалося, люди не тільки приходять, а й уважно слухають. Активно долучаються, запитують, полемізують. Компетентно. Й те, що в такій величезній країні з літературою, котра завжди була заангажованою, знаходяться індивіди, котрі цікавляться й словацькою літературою, що є насправді надихаючим. Для обох сторін.

– Розкажіть нам про свою книжку «Недільні шахи з Тісо», котра була удостоєна Премії імені Яна Йоганідеса. Чому саме зараз написали на таку дражливу тему? Вас до цього підштовхнули сучасні політичні реалії?

– Ця книжка, хоч і резонує в суспільстві останніх два роки (раніше не могла, бо вийшла в березні 2016 року), має значно давніші дані в своєму свідоцтві про народження. Я майже десять років збирав матеріал для цієї книжки. Вже тоді мені здалося, що оптимізм дев’яностих – це ілюзія. Ми думали, що ми вже на кінці історії, що після двох таких страшних тоталітарних режимів, якими були фашизм  і більшовизм, нам вистачить розуму, будучи в Європі, на те, щоби вчасно відчути загрози, що наближаються. Загрози демократичним цінностям. У Словаччині маємо несплачений рахунок за період словацької воєнної держави. Це був клерикальний фашизм і водночас перша Незалежна Держава Словаччина, яка всіх комуністів, євреїв, циган, чехів репресувала. Зі Словаччини до концентраційних таборів потрапило 70 000 громадян. Формально ми перед ними вибачилися, от тільки під поверхнею залишилися всілякі «але», мовляв, «такою була доба, що нам залишалося робити, й інші це робили…» Багато чого замовчувалося, ще більше шепотілося, і тепер, не вимовлене вголос, тисне на колективну підсвідомість. Поки з тим дражливим періодом з усією відповідальністю та зрілістю не розрахуємося, не маємо права вважатися сучасним суспільством. Мій роман – такий собі внесок до публічної дискусії на цю тему.

– У 1941 році Йозеф Тісо приїздив до Києва, відвідав Печерську лавру, де було скоєно замах на його життя. Чи згадуєте ви у своїй книжці цей випадок?

– Ні, не згадував, бо не настільки володів інформацією, з якою міг би обдумано працювати. Матеріали з того періоду в Словаччині навіть і близько не знаходяться до того, що «нема чому новому виплисти». Але дякую за стимул, підготую вільне продовження книжки, там я це точно використаю.

– Якою була реакція критиків і читачів на вашу книжку?

– …подужали,  за це їм подяка.

– Яку книжку читаєте зараз?

– Наразі закінчую інший історичний роман, називається «Остання баронеса» і це є моя власна шана рідному краю – Спишу. Головною дійовою особою розповіді є баронеса Марґіта Чобелова, котра, між іншим, у 1911 році була учасницею Grand Prix Lemberg. Тому зараз перечитую багато історичних джерел для своєї книжки.

Розмовляла Ірина Пушкар