Івана Добраковова: «Пишу про те, що мене непокоїть, над чим роздумую…»

Івана Добраковова/foto: МАЧ

З першим гостем фестивалю Місяць авторських читань-2018 зі Словаччини мені вдалося поспілкуватися 6 липня у Львові.  Цим гостем стала молода письменниця Івана Добраковова/Ivana Dobrakovová. Словацькі критики відзначають, що ця авторка з неймовірною легкістю пише про тяжкі та складні речі. Івані Добракововій часто закидають, що її твори депресивні, гнітючі та безрадісні. Хоча сама письменниця так не вважає і неодноразово у своїх інтерв’ю зазначала: «Чим гірше ведеться моєму персонажу, тим більше піднесення відчуваю».

– Ви вперше відвідали чотири країни в рамках фестивалю Місяць авторських читань? І в Україні теж вперше?

– Так, я вперше відвідую чотири країни поспіль. Щоправда чотири роки тому я була тільки в Брно, Кошицях, Остраві в рамках фестивалю Місяць авторських читань. В Україні я вперше. Все що встигла побачити – це дорогу від Ужгорода до Львова. Та й у Львові так само – дорогу від готелю до арт-центру «Дзиґа». В ході цьогорічних Авторських читань мене приємно здивували два міста – це Вроцлав і Львів. Дуже гарні міста. От, приміром, чехи пишаються Прагою, але навіть не припускають, що існують ще й інші, не згірші, міста.

– Чим для Вас є писання? Це своєрідний спосіб релаксу, це хобі…?

– Я пишу не для розваги, а тому що маю таку потребу – видобути щось зі себе. Писання для мене не є психотерапевтичним способом. Речі, про які пишу, мають бути опрацьованими. Пишу про те, що мене непокоїть, над чим роздумую. Разом з тим я тримаю дистанцію від тих тем. З іншого боку, писання є задоволенням. Такий собі стан, у якому доходжу до самозабуття, екстазу. Та якщо щось не вдається, не виходить, то відкладаю твір, мовляв, до побачення. Повертаюся до нього вже наступного дня. Це така собі форма оп’яніння. Одні курять, інші випивають, а я – пишу.

– Декотрі оповідання з вашої дебютної збірки «Перша смерть у родині» містять детально описаний маршрут, наприклад, до Словенії, Франції. Ви, мабуть, любите подорожувати?

– Так люблю. Кожне оповідання маю прив’язати до якогось середовища. Щось та й повинна знати про те місце. Не знаю, як би могла написати про Буенос-Айрес, не побувавши там. Звісно ж, можна використати GoogleMaps, підозрюю, що дехто так і робить, але я пишу про місця, які мені пощастило відвідати. Під час тих подорожей трапляються доволі цікаві ситуації, зустрічаєшся з новими людьми. Типовою є ситуація, коли реальність не виправдовує твоїх очікувань. Або стаються речі, на які й не сподівалася. Так, подорожі таки надихають.

– У книжці «Перша смерть у родині» йдеться про різноманітні життєві враження, студентські стажування, практики. Ви пишете про власний досвід?

– Там багато чого з мого досвіду. Так я була у Франції, Словенії. Всіляке зі мною траплялося у тих подорожах, стажуваннях, практиках.

– Головною героїнею вашої дебютної збірки є молода дівчина, котра протистоїть непростим життєвим ситуаціям. А хто головний персонаж книжки «Токсо»?

– В цілому це книжка про вагітність, материнство. Головний персонаж «Токсо» – жінка, котра живе на чужині, в Італії. Одружена з італійцем. Це збірка оповідань про жінку, котра хоче мати дитя або вже має, або втратила. Намагається інтегруватися в тамтешнє життя, але їй це не вдається. І досить швидко божеволіє… Наприклад, в оповіданні «Токсо» йдеться саме про вагітність і про невроз нав’язливих станів, про обсесивно-компульсивний розлад, на який страждає героїня. Замість того, щоб зосередитися на виношуванні дитини, вона настільки зациклюється на своїй параної, що взагалі забуває про дитя в утробі. Приміром, в Італії дуже бояться токсоплазмозу. Вагітні італійки щомісяця роблять аналіз крові. Їх просто залякують тим інфекційним захворюванням. А в Словаччині тим аж так не переймаються.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви розповіли, що вас захопила книжка «Сестро, сестро…» Оксани Забужко. Яких українських авторів ви би хотіли ще прочитати?

– На превеликий жаль не так багато українських авторів знаю. Не всі книжки Оксани Забужко читала, бо не всі й перекладено. Читала також Юрія Андруховича. Зараз я переважно читаю італійських авторів, бо перекладаю з італійської на словацьку, тому маю бути обізнана, що новенького в італійській літературі.

– Яку книжку читаєте зараз?

– У дорозі в потягу прочитала найновішу книжку чеської авторки Петри Гулової (Petra Hůlová – І.П.), яку мені подарували на фестивалі. А зараз почала читати книжку «Норвезькі діти» («Norské děti» Hana Roguljič – І.П.), яку мені також подарували організатори МАЧ.

Розмовляла Ірина Пушкар